У нових українських книжках 2026 року цього вдосталь: тут і Крим початку двотисячних, і літературний андеграунд, і Шевченко без бронзи, і горор, що починається з невинної знахідки, і любовна історія, де найгірше несподівано виявляється найкращим.Павло Белянський. Будь ласка, не бійся. – К.: Vivat, 2026Історії про велику війну, і зокрема про її перші тижні, давно вже стали у нас окремим літературним жанром. Але проблема будь-якого тексту про 24 лютого полягає в тому, що ми всі знаємо, чим він закінчився. Тому особливо цікаві історії, які повертають читача саме в той момент, коли майбутнього ще ніхто не знає. "Будь ласка, не бійся" Павла Белянського — роман у новелах про перші тижні повномасштабного вторгнення. Його герої дуже різні, але всіх їх об’єднує одна обставина: звичне життя закінчилося практично миттєво, а нове ще не мало правил. У книжці немає одного головного героя, як немає і єдиного правильного способу пережити війну. Дядько Коля прокидається о п’ятій ранку 24 лютого і їде на збірний пункт у випадково куплених на ринку піксельних штанах. Комерційний директор Олексій Міліненко спонтанно долучається до тероборони. Його дружина Тетяна з донькою Марусею опиняються за чужими блокпостами. Отець Іоанн, колишній комуніст, раптом мусить перевірити на міцність усе, у що вірив раніше. Тобто війна тут не починається з генералів, карт штабів чи великих геополітичних пояснень, вона починається з конкретної людини, яка прокидається від вибухів, не знає, куди їхати, що брати з собою і чи повернеться додому. Автор, який сам пройшов через війну, не перетворює своїх персонажів на бездоганних героїв — вони розгублені, іноді смішні, часом роблять дурниці, сваряться, помиляються, але саме тому їм віриш. Велика історія тут складається з маленьких приватних історій — тих, які зазвичай залишаються десь на полях офіційної хроніки. Що ж до назви самої книжки, то боятися в такій ситуації — нормально, хоч  мова не про те, як люди перестали боятися. А про те, як вони навчилися діяти, попри страх.Міла Смолярова. Час невдах, або в кримській столиці хмарно з проясненнями. – К.: Лабораторія, 2026Є книжки, які повертають у минуле не тому, що минуле було прекрасним, а тому, що воно було ще не назване. "Час невдах" Міли Смолярової саме з таких, бо повертає нас у Крим 2003 року — у той дивний проміжок, коли нинішні дорослі ще були молодими, соціальних мереж не існувало, телефонна розмова тривала кілька безкоштовних секунд, а життя здавалося одночасно безмежним і абсолютно непевним. Тож ця книжка — це роман у новелах, у якому історії кількох молодих людей поступово складаються в одну картину. Сімферополь, спека, любов, робота, архітектура, випадкові знайомства, алкоголь, сигаретний дим і та особлива легкість початку двотисячних, яка сьогодні вже сама стала історичною атмосферою. "Про автономний півострів без додатку "окупований", — саме так рекламують її видавці. І варто визнати, що цей "додаток" і робить книжку цікавою сьогодні, бо авторка не пише ретроспективу Криму після всього, що ми тепер знаємо. Її герої живуть у світі, який ще не знає свого майбутнього, і для яких Крим — не символ, не територія пам’яті й не геополітичний термін, а місце, де спекотно, де закохуються, сваряться, шукають роботу, п’ють коньяк і намагаються зрозуміти, ким бути. До речі, назва роману, певно, таки іронічна, бо це про покоління, яке ще не навчилося бути успішним, зате встигло пожити до епохи, коли успіх остаточно перетворився на обов’язкову життєву програму. Його герої можуть програвати, помилятися, закохуватися не в тих людей і не знати, куди рухатися далі, а їхній час, який ми звикли вважати недавнім, уже став минулим. І, можливо, саме тому ця книжка добре пасує до осені: за зовнішньою легкістю тут постійно відчувається те, що вже не повернеться.Євген Товстоног. Куб. – Х.: Жорж, 2026Ця книжка підтверджує неписане правило: іноді для хорошого горору не потрібні ні замки з привидами, ні старовинні кладовища. Достатньо кількох друзів, спекотних канікул і речі, яку краще було б не знаходити. Саме так починається "Куб" Євгена Товстонога — історія, де поєдналася сучасна проза і горор. За сюжетом, посеред спекотних канікул друзям трапляється чудернацька знахідка, і цього вже достатньо, щоб запустити головне питання жанру: що саме ми знаходимо — і що знаходить нас? Загалом цікавий "Куб" ще й тому, що український горор останніми роками дедалі менше потребує позичених декорацій. Йому вже не обов’язково селити демонів у американському передмісті чи будувати готичні замки десь у Шотландії. Страх може початися посеред звичайного літа, у компанії звичайних друзів, із речі, яка спочатку здається просто дивною. А ще ця книжка цікава і як симптом сучасної української жанрової літератури, коли поруч із серйозною прозою, документалістикою та воєнними текстами з’являється дедалі більше книжок, які просто хочуть налякати читача — і роблять це не соромлячись. Мабуть, культура не може весь час бути лише пам’яттю, свідченням і терапією, тож іноді їй потрібен звичайний страх, після якого ввечері хочеться перевірити, чи точно зачинені двері.Олександр Боронь, упоряд. Приватний Шевченко: повсякденне життя поета. – К.: Основи, 2025Ця книжка продовжує традицію не "розвінчання", а "олюднення" забронзовілого класика, розпочату американським славістом Джорджем Грабовичем на початку дев’яностих. Адже Шевченко в українській культурі давно став настільки великим, що за ним важко побачити людину, і тим цікавіше видання, яке свідомо рухається у протилежний бік — від монумента до побуту. Тож "Приватний Шевченко" — збірка наукових розвідок, підготовлена на основі матеріалів для "Шевченківської енциклопедії". Її автори досліджують не тільки творчість поета, а його антропометричні дані, стан здоров’я, психологічний тип, гроші, одяг, помешкання, стосунки з жінками й дітьми, гастрономічні вподобання.  Тобто перед нами Шевченко, якому треба було десь жити, щось їсти, за щось платити, хворіти, купувати або не купувати одяг, ходити до трактирів і ресторанів. Саме тому серед розділів є, наприклад, "Кулінарні смаки Тараса Шевченка", "Про свій одяг турбувався дуже мало…", "Гроші душу холодять…", а також розвідка "Згадали давнину й пішли… обідати" про відвідини Шевченком трактирів і ресторанів. І це, здається, чудовий спосіб читати класика: не запитувати вкотре, "що хотів сказати автор", а подивитися, як він жив. Бо літературний канон має одну неприємну властивість — він поступово прибирає з письменника "все зайве", залишаючи твори, портрет, дату народження-смерті й кілька правильних цитат. А людина зникає, і такі книжки, як оця, повертають цю людину назад. Причому не шляхом сенсаційності, а внаслідок найпростіших речей: їжі, грошей, одягу, житла, звичок, фізичного стану. І, можливо, саме тому така книжка потрібна сьогодні більше, ніж черговий переказ біографії. Щоб побачити Шевченка не знизу постаменту, а за столом.Юлія Лаба. Найкраще "найгірше", що могло статися. – К.: Лабораторія, 2026Саме на цьому самому парадоксі побудований роман Юлії Лаби "Найкраще "найгірше", що могло статися", тобто на тому, коли це "найгірше" насправді виявляється "найкращим". Як в історії про Рію та Лесика, двох людей, які начебто зовсім не підходять одне одному. Вона — амбітна архітекторка, яка найбільше цінує власну свободу й уникає серйозних стосунків. Він — мовчазний власник бару, спокійний і надійний. Їхня дружба здається безпечною саме тому, що ніхто не збирається нічого з неї робити, аж поки випадкова пристрасть не змінює правила. За традиційною схемою ромкому — а це саме він! — тут усе мало б бути набагато простіше: зустрілися, посварилися, зрозуміли, що кохають одне одного, і пішли назустріч щастю. Але авторка вводить у цю конструкцію тему особистих кордонів, страху втратити себе, контролю й аб'юзивних моделей поведінки. Хоч і починалося все так само не дуже то й романтично, але ж до чого призвело? "— Запальничку, — підходить і простягає руку. Якась відьомська сила змушує тебе мовчки виконувати її накази, і ти відразу кладеш запальничку їй на долоню. Намагаєшся не торкатися. Вона запалює всі свічки в залі. Приміщення змінюється на очах. Тіні глибшають, металеві обладунки грають відблисками. Потім вона змушує тебе змінити кут нахилу дзеркала, пересувати столи. Так набагато краще. Набагато! Тепер усе на вигляд так, як ти хотів. Не сире напівпідвальне приміщення, а бар у середньовічному стилі. Темноволоса проходить повз і легенько стукає кулаком у біцепс. — От бачиш! Мусиш докласти зусиль, щоб не здригнутися. Відчуття, ніби вона позначила тебе, поставила свою печатку. Ти все глибше й глибше пірнаєш у "після", та навіть не здогадаєшся. Бо не було знаків, дзвіночків і феєрверків. Не було навіть благенького передчуття".