Канадський дослідник історії та публіцист українського походження з Торонто Мирослав Іванек опублікував матеріал, в якому нагадав, що саме українці найбільше постраждали на Волині в період другої світової війни, а також нагадав, що історію потрібно вивчати передувсім використовуючи документальну базу. Подаємо його текст повністю. Зі здивуванням спостерігаю, що озвучений у заголовку очевидний факт був майже знівельований у свідомості широких верств українського суспільства, дослідників, публіцистів та політиків через агресивну й настирливу польську кампанію щодо “100 тисяч поляків, убитих українськими націоналістами на Волині і Малопольщі Східній». Кволі спроби заперечити заявам поляків здебільшого зводяться до нагадування, що поляки також вбивали українців, але цей аргумент є нівечений аргументом асиметрії польських і українських втрат. У цьому розігрітому до червоного спорі про польсько-українські жертви дивним чином загубилася усвідомленість, що найбільші злочини на Волині під час війни скоїли німці, а найбільших жертв зазнали українське та єврейське населення. Втрати серед поляків, чехів, росіян і військовополонених є значно нижчими. Такий викривлений у бік поляків образ подій на Волині виник переважно через те, що польські аргументи та українські контраргументи ґрунтуються на спогадах, датованих кількома десятиліттями після подій. Поляки в основу свого наративу кладуть письмові спогади репатріантів, тоді як українські дані здебільшого ґрунтуються на польових дослідженнях на території Волині, які жертовно провели кілька українських істориків, проте також кількадесят років після подій. Часова і просторова віддаль у поляків, а лише часова — в українців, сприяє виникненню міфічного образу подій і волюнтаристським інтерпретаціям минулого.  Виходом із цього замкнутого кола кривавих фантазій я вважаю повернення до вихідного пункту кожного дослідження, а саме — до документальної бази.Такою документальною основою та вихідним пунктом повинні стати документи, створені совєтською Надзвичайною державною комісією для встановлення злочинів, вчинених німецькими окупантами. Хоча комісія зосереджувалася головним чином на матеріальних шкодах, проте серед десятків тисяч сторінок, присвячених втратам корів, свиней, тракторів і молотарок (що на перших порах дуже знеохочує до досліджень цього корпусу документів), є надзвичайно цінні для нашої теми списки людських жертв. Особливо цінними є списки, складені на рівні сільських рад, оскільки в них дуже часто поіменно наведені (включно з патронімами й датами народження) жертви, яких голови й секретарі сільрад, що складали ці списки, часто знали особисто. Це значно підвищує правдивість і достовірність таких списків. Інша надзвичайно важлива перевага цих документів полягає в тому, що їх почали складати вже з жовтня 1944 року, тобто через рік або два після подій, коли в селах ще стирчали комини спалених садиб, сусіди пам’ятали, де проживала “Марія Василівна“, а в котрому домі жив “Степан Федорович“, а багато могил жертв ще не запалися. Це зовсім інший рівень документальних свідчень порівняно з тими, що були записані через 30–50 років після подій. Такі спогади найчастіше є колажем пережитого, почутого, прочитаного, підслуханого на зборах земляцьких організацій, побаченого в кіно. Дуже часто тут спрацьовує відомий психологам механізм: автори спогадів спочатку засвоїли цю суміш інформації, а потім інтерналізували її, після чого переконано представляли як власні свідчення.Які мої перші враження від аналізу цих первинних джерельних документів? 1. Перша імпресія — це обсяг документального матеріалу. Навіть у фрагментарній формі, яка мені доступна, це 353 справи документів в описі № 1, 18 — у другому описі і 40 — у третьому. Саме тому я вжив форму “імпресія“, бо на повне дослідження такої документальної бази потрібні колективи наукових інститутів, а не ентузіасти-одиночки. 2. Друге враження — документи аж ніяк не підтверджують думку про сотні тисяч убитих (зокрема однієї національності). Списки, складені сільськими радами, налічують кілька, кільканадцять, зрідка — кількадесят осіб. Масові вбивства у сотні осіб були скоєні німцями щодо єврейського населення, передусім міського, тому іменні списки вбитих євреїв зустрічаються переважно у містах. Наприклад, у Рівному такі списки складені за вулицями. Підсумкові списки кількості жертв за районами нараховують від 253 убитих в Торчинському районі, 512 в Мациєвському, 814 в Порицькому до 3,248  в Турійському районах.  Окремо в цих записах виділяється Любомльський район з оціночною кількістю 5 000 жертв, переважно євреїв, оскільки в місті наприкінці 1930-х рр. проживало понад 4 тисячі євреїв, а війну пережила лише 51 людина. Належить підкреслити, що названі вище кількості жертв встановлені для ВСІХ мешканців разом (українців, євреїв, поляків, чехів, росіян, циганів і військовополонених, які в списках подавалися як окрема категорія), які проживали на території названих для прикладу районів за роки німецької окупації. На цій основі можна встановити оціночну кількість УСІХ убитих в обох областях на близько 90 000–100 000 осіб, виходячи з засновку, що Волинська область тоді нараховувала 23 райони та місто Луцьк, а Рівненська — 21 район і місто Рівне. Названа узагальнювальна кількість УСІХ жертв є значно нижчою, ніж польська сторона намагається присвоїти ексклюзивно собі.  3. Аналіз списків окремих сільських рад також однозначно заперечує двополюсність польсько-українського конфлікту як стрижня подій на Волині й вказує на багатогранну й багатоплощинну реальність цих подій — однаково щодо жертв і вбивць. Назвімо характерні приклади. У селі Янів вбито 11 осіб: 5 від рук “німецько-українських націоналістів“, 3 — від поляків, 2 від німців і один від невстановленого вбивці. У селі Журавець “українські націоналісти“ вбили 6 осіб, а поляки розстріляли 5. У селі Маників німці вбили 5 українців і 2 військовополонених, а поляки вбили 7 українців, одного спалили, одного підлітка замучили, а також розстріляли одного єврея. Цікаву стилістичну форму має звіт Затурецької сільської ради, в якому читаємо, що з сімох убитих, 3 українців розстріляли німці, 2 — “німецько-польські націоналісти“, 1 замучили поляки, а 1 поляка розстріляла невідома банда. Ще більш показовою є ситуація у Холопиєвській сільраді, де за роки війни загинуло аж 95 мешканців: 41 вбили і замучили німці (16 євреїв, 9 українців і 16 військових полонених); 48 вбили і замучили “українські націоналісти“ (22 українців, 10 чехів, 11 поляків і 5 військовополонених); 6 українців вбили поляки. 4. Названі вище приклади є вибраними зразками з кількох районів. Я вибрав їх для демонстрації кількісного ряду постраждалих та різноманітності форми, стилю, мовних особливостей, вживаної термінології, які віддзеркалюють народну стилістику бюрократичної звітності, яка — завдяки цій автентичності — є дуже достовірною.  Можливо, що саме достовірність і правдивість цих списків стали причиною того, що в 1976 році партійна бюрократія в Україні піддала їх ідеологічній обробці та ретуші. Можна також припустити, що саме тому не всі оригінальні списки сільських рад збереглися в українських архівах. Вимагає це від дослідників подальших пошуків у збірному архіві Надзвичайної державної комісії, що зберігається в Москві. Для Волинської області там зберігається 16 великих справ, а для Рівненської — 42, хоч, на жаль, для цієї області абсолютна більшість справ стосується матеріальних втрат. Окремих досліджень потребують території Берестейщини та Кобриньщини, які входили до складу Генеральної округи «Волинь і Поділля», а списки людських втрат на цих територіях зберігаються в архівах Білорусі та в московському ҐАРФ, зокрема, дані з Брестської області. Хоч на перший погляд може здаватися, що цей архівний матеріал закритий для українських дослідників наглухо, насправді великий корпус копій цих документів зберігається в американських архівах і має вільний доступ. 5. Списки людських втрат, складені українськими сільрадами, незважаючи на їхню виняткову достовірність, мають два серйозні недоліки (принаймні у цій частині, яку я проаналізував). Першим є відсутність у них категорії вбитих совєтськими партизанами й угорськими військами, а другим — лише загальні згадки про польські колонії.  Припускаю, що з політичних причин селян, вбитих совєтськими партизанами та їхніми польськими поплічниками (у звітах польського відділу “Єще Польска нє зґінела“ Р. Сатановського часто зустрічаються згадки про вбитих “українських націоналістів“. До речі, іншого окреслення на вбитих совєтами і поляками українців у цих документах не зустрічається) або не записували зовсім, або — ймовірніше —дописували до жертв німців і “українських націоналістів“. Дальші дослідження теми повинні вирішити це питання.Щодо польських поселень, то згадки про них у проаналізованих мною документах є, але найчастіше йдеться про спалення цих колоній українськими партизанами без називання кількості людських жертв, що вказує на масову втечу польського населення до міст і польських баз самооборони. Звичайно, це аж ніяк не заперечує фактів вбивств поляків також українськими повстанцями, проте вимагає уважнішого вивчення цієї теми. Зокрема, тут можуть стати в пригоді детальні репатріаційні списки поляків, які повернулися на батьківщину, що можуть бути важливим елементом деталізації списків убитих. Репатріаційні списки збереглися, і їх слід ширше аналізувати дослідниками.  Добрим прикладом тут може бути дослідження Володимира Бірчака про село Пужники, яке виявило, що аж до 10% мнимих жертв спокійно повернули до польської батьківщини під час репатріації.Виселенські списки також дають змогу встановити місце проживання переселюваних поляків. Разом з іншими документами, як-от, напр. дуже детальним, складеним німцями у 1941 р., списком населених пунктів і національного складу Клеванського району, можуть стати основою для встановлення відносно точної кількості польських особових втрат. 6. Окремої уваги заслуговують німецькі документи. Ще ніколи раніше доступ до них не був таким широким і вільним. Це дає змогу поширити перспективи огляду подій, бачити їх з погляду військового гегемона на цій території й створити контрапункт для національних історіографій. Найважча, поки що, справа — з угорськими архівами, хоч уже наявна велика кількість документів німецькою мовою стосовно угорських союзників дозволяє створити умовний «протез» оригінальним угорським документам. 7. Відрадно, що вивчення теми особових втрат на Волині під час Другої світової війни вже ведеться з урахуванням максимально поширеної джерельної бази. У рамках програми “Жертви польсько-українського протистояння в 1939-1947 роках“ при Українському католицькому університеті колектив дослідників під керівництвом проф. І. Галагіди встановлює імена жертв цього конфлікту, використовуючи в дослідженні про Волинь також названу мною совєтську документальну базу, раніші й власні польові дослідження, спомини, метричні книги, наукову літературу, а також деякі німецькі документи. Основна проблема цього дослідження — мінімальні людські та матеріальні ресурси.  Дослідницька активність, заснована на ентузіазмі дослідників і почутті громадянського обов’язку, має свої межі.  Тому я з цікавістю прийняв відомість, що до вивчення архівів приєднався Український інститут національної пам’яті, анонсуючи програму під дещо незрозумілою мені назвою “історично-географічна платформа“. Якщо ця платформа стане справжнім початком залучення державних установ і державних коштів до вивчення польсько-українського конфлікту, буду вельми радий. Непокоїть мене, однак, пожвавлена метушня навколо урочистого відкриття проєкту різної масті чиновників з офісу президента і міністерств, що породжує побоювання, що знову йдеться тут не про серйозний і розрахований на роки науковий проєкт, а про створення чергової гарної картинки задля заспокоєння примхи президента. Так, як сталося з Конгресом польських і українських істориків. Автор Мирослав Іванек