Хтось напевно обуриться цією сумою. Я не знаю, багато це чи мало. В найбагатшій країні Європи — Люксембурзі — генеральний прокурор отримує без вирахування податків 13 тисяч євро. Тобто приблизно 650 тисяч гривень. Десь на третину більше, ніж Кравченко. Але і середня зарплата в Люксембурзі в 9 разів вища, ніж в Україні. У найбіднішій країні Євроунії — Болгарії — середня зарплата лише вдвічі більша української. Але і посадовий оклад генпрокурора в перерахунку на гривні приблизно 240 тисяч. Тобто на 200 тисяч менше, ніж зарплата Кравченка. До чого ці розрахунки? Ну, як на мене, вони нам свідчать про те, що велика зарплата не зможе втримати чиновника від спокуси зловживати владою, якщо, по-перше, така можливість є. А по-друге, ця людина з самого початку йшла на державну посаду з однією метою: красти, красти й ще раз красти. Навіть чи зокрема якщо її посадові обов'язки полягали в тому, щоб зупиняти тих, хто крадуть. Читайте також: Вілла Кравченка у Дубаї: звільнення — не покаранняТому, коли я читаю, що президент Зеленський ще проводить якісь співбесіди, з якимись кандидатами, й ще не визначився з наступником Кравченка, мені хочеться порекомендувати йому не витрачати на ці співбесіди свій дорогоцінний час. Натомість передати тягар відбору нового генпрокурора професійній незалежній комісії. Тоді, можливо, наступний генпрокурор справді буде охороняти закон, а не обслуговувати злочинну систему. Але чи захоче притомна людина йти в генпрокуратуру, після Кравченка, і намагатися чистити ці авгієві стайні? Я сьогодні прочитав іншу історію про останню зарплату. У 2014 році в Центрі Довженка, на хвилі перемоги революції Гідності,  провели чи не перший в країні конкурс на директора. І переміг Іван Козленко, відомий артменеджер. За свою каденцію йому вдалося з погрузлого в боргах совкового рудимента створити прибутковий культурний центр міжнародного рівня. Держава, замість того, що йому подякувати, а досвід — перейняти та масштабувати, кілька років правдами й неправдами намагалася в обхід конкурсу призначити "своїх людей" в керівництво. Для цього Кабмін передавав Центр Довженка під Держкіно і так далі. Врешті-решт, призначили кого хотіли. І тепер ці люди вимагають через суд забрати в колишнього директора заднім числом 280 тисяч — премії за 10 років праці Івана. Найсмішніше чи найсумніше в цій історії те, що Козленко, коли розраховувався з "Центром Довженка", навіть не взяв ці гроші. От що пише Іван: "Це ще одне нагадування чесним фахівцям, які все ще обмірковують можливість роботи на українську державу: не ходіть туди. Дрібні, мстиві, бездарні, зажерливі людиська не дадуть вам спокою й через п'ять років після того, як ви зробите справу, яка своїм успіхом викриватиме їхню неспроможність".Спеціально для ЕспресоПро автора. Андрій Сайчук, журналіст, телеведучийРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів