П'ятий рік повномасштабної війни мав би, здавалося, привчити суспільство до слова "мобілізація". Натомість заголовки про сутички біля ТЦК, відео із затриманнями та скарги на "бусифікацію" не зникають – вони лише міняють географію. За даними Нацполіції, з 24 лютого 2022 по квітень 2026 року в Україні зафіксували понад 620 нападів на представників ТЦК та СП, причому динаміка залишається загрозливою: лише за кілька перших місяців цього року – 118 нових випадки. Найбільше атак – на Харківщині, у Києві та на Дніпропетровщині. У результаті цих нападів загинуло кілька військовослужбовців ТЦК, також постраждали цивільні.Але це лише одна половина картини. Друга – це скарги на самі ТЦК: незаконні затримання, утримання людей без судових рішень, побиття, порушення прав тих, хто мав чинну відстрочку. У серпні 2026-го омбудсман Дмитро Лубінець повідомив про масові порушення в Берегівському районному ТЦК на Закарпатті – за його даними, представник омбудсмена зафіксував випадки незаконного утримання чоловіків, у тому числі з дійсними відстрочками, і навіть звільнив 11 незаконно утримуваних осіб просто під час моніторингового візиту. Після цього омбудсман заявив про тиск і спробу сфабрикувати кримінальну справу проти свого представника.У програмі "По живому" ми поставили одне запитання двом людям, які дивляться на цю проблему, так би мовити, з протилежних боків барикади – речниці Оперативного командування "Захід" Катерині Литвинчук і правозахиснику, ексзаступнику генпрокурора Олексію Баганцю: чому конфлікт між ТЦК і суспільством не згасає, а розгорається?"Мама народила не для війни"Катерина Литвинчук, фото: armyinformКатерина Литвинчук говорить про це без дипломатичних застережень. За її словами, в основі конфліктів – вимушений і непопулярний характер самої мобілізації, яка сьогодні лишається головним інструментом поповнення війська. Люди на фронті виснажуються, хворіють, отримують поранення, і тому потребують заміни, бо "це живі люди, а не роботи". За цим стоїть питання справедливості: чому одні воюють, а інші – ні?"Чому одні воюють, а інших, перепрошую, мама народила не для війни. Так не може бути, на мою думку", – каже речниця. І додає ще різкіше: "Якщо війна прийшла в наш дім, то ніхто не має права переховуватися за спинами інших".Але найбільше вразило саму Литвинчук – офіцерку з дев'ятирічним стажем служби, яка ще півроку тому перебувала в бойовій бригаді, – не поведінка чоловіків призовного віку, а погляди цивільних на людину у формі. Коли вона почала службу у відносно тиловому місті, її "неприємно вразили" пересторога і неприязнь у поглядах перехожих. За її спостереженням, ця напруга посилюється саме в тилу – і слабшає що ближче до лінії фронту: там військові – це "опора в будь-яких ситуаціях", і люди самі йдуть до них по допомогу, а не тікають від них.Окремо Литвинчук звертає увагу на те, хто саме сьогодні служить у ТЦК. За її даними, близько половини військовослужбовців центрів комплектування – це не "тиловики за покликанням", а бійці, які повернулися з фронту після поранень і за висновком військово-лікарської комісії визнані придатними лише до служби в частинах забезпечення. Сам факт поранення, наголошує вона, не є підставою для демобілізації – рішення ухвалює виключно ВЛК, і за неповної непридатності військовослужбовець проходить повторну комісію через півроку чи рік. Повне звільнення з військового обліку можливе лише за визнання повної непридатності.Саме тому, каже речниця, у людей, які повернулися з передової, "дуже загострене почуття справедливості" – і на провокації чи агресію з боку цивільних вони можуть реагувати різко, "емоційно, вибухово". При цьому вона наголошує: у разі підозри на порушення з боку самих військовослужбовців ТЦК призначається службове розслідування, яке може завершитися дисциплінарним стягненням або, за серйозніших порушень, – передачею справи правоохоронцям.Головну причину незгасання конфлікту Литвинчук бачить не в комунікаційному провалі ТЦК як такому, бо на її думку, комунікаційники центрів комплектування працюють на "високому рівні", а в тому, що мобілізація хибно сприймається як виключно завдання ТЦК, тоді як це, за її словами, спільна відповідальність суспільства, органів місцевого самоврядування та інших структур."Держава сама не хоче дотримуватися закону, якого вимагає від громадянина"Олексій Баганець, фото: naspravdi.todayОлексій Баганець підходить до тієї самої проблеми з протилежного кута – з боку скарг, які щодня надходять до правозахисників. За його словами, найпоширеніші порушення – це фактичні затримання громадян працівниками ТЦК, часом за участю поліції, а також доставлення й утримання мобілізованих у приміщеннях центрів комплектування "без судових рішень, без складання навіть адміністративних протоколів і без будь-якої іншої належної правової підстави".Баганець не заперечує саму необхідність мобілізації: "Проти цього спорити ніхто не може, я як правозахисник, проти цього сперечатися не можу". Але формулює головний принцип, який, на його переконання, і є коренем конфлікту: "Сила держави полягає і в тому, що треба не тільки вимагати громадянина дотриматись вимог закону, але й самим забезпечувати дотримання вимог закону відносно будь-кого із таких громадян".За спостереженнями правозахисника, у 2026 році кількість звернень щодо неправомірних затримань зросла порівняно з попередніми роками війни. Причини він бачить у системній відсутності органів воєнної юстиції – пропозиції про їх створення він подавав ще у 2022–2023 роках, але "на це ніхто не звернув увагу".Найбільш незручний факт, на якому наполягає Баганець, що людину, доставлену до ТЦК, там часто фактично позбавляють можливості захищати свої права. Адже забирають телефон, не дають викликати адвоката, не повідомляють родину. "Звичайно, що в цій ситуації йому складно захищатися… він обмежений в своїх правах, він не може повноцінно себе захистити", – каже він, додаючи, що згоден з оцінкою омбудсмана: подібні випадки є "грубими порушеннями прав людини".Саме на цьому тлі Баганець згадує серпневий скандал у Закарпатському обласному ТЦК, про який заявив омбудсман Дмитро Лубінець, тобто про випадки, коли людей забирали з вулиці "з підставою чи без" і не відпускали, доки не оформлять у військо, попри чинні відстрочки.Окремо правозахисник звертає увагу на інцидент, який особисто вразив його найбільше. Мова йде про випадки, коли мобілізацією у формі, без розпізнавальних знаків і в масках, "займаються 3-4-5 чоловік" і б'ють мобілізованих: "От відкіля людина можна знати, що це представники ТЦК, а раптом це якісь невідомі особи, може злочинці і тому подібне".Військова поліція, якої немаєфото: Національна поліціяКлючова структурна пропозиція Баганця – створення повноцінних органів воєнної юстиції: військової поліції, військової прокуратури та військових судів. За його логікою, ці інституції мали б розташовуватися ближче до лінії фронту й реагувати на порушення оперативніше, ніж цивільні суди чи Національна поліція, розташовані "за 200 кілометрів від передньої лінії фронту". При цьому Баганець уточнює, що воєнна поліція мала б працювати не з військовозобов'язаними цивільними, а забезпечувати правопорядок усередині Збройних сил і, зокрема, контролювати законність дій самих ТЦК."Я переконаний, якби вони були, в нас би не було стільки ні СЗЧ, ні дезертирів. І в нас би не було такого безпредєлу, який творять деякі працівники ТЦК", – стверджує він.Другий елемент його рецепту – чіткіше розмежування повноважень між ТЦК і Національною поліцією під час мобілізаційних заходів, а також наведення порядку у військово-лікарських комісіях, які, на його думку, не повинні "поголовно всіх визнавати придатними до військової служби". Бо інакше на фронт потрапляють люди, які фізично не можуть бути ефективними бійцями і не приносять користі ні собі, ні побратимам.Де сходяться дві правдиПопри протилежні позиції – речниця війська і правозахисник – обоє співрозмовники, по суті, описують одну й ту саму структурну проблему: державі бракує механізму, який одночасно і забезпечував би комплектування армії, і гарантував би дотримання закону з боку самих ТЦК. Литвинчук наголошує на несправедливості ухилення й недооціненому статусі поранених військових, переведених у центри комплектування. Баганець – на тому, що держава не має права вимагати від громадянина закону, сама його порушуючи.Обоє також фіксують один і той самий емоційний фон, який очевидний всім. Суспільство, стомлене війною і дедалі частіше налаштоване проти людей у формі – попри те, що значна частина цих людей самі пройшли фронт. "Такого відношення вони до себе не заслуговують", – каже про це Баганець. "Чому на п'ятому році повномасштабної війни у цивільних громадян таке ставлення, такі погляди на людей у формі", – задається тим самим питанням Литвинчук.Різниця – у тому, звідки, на їхню думку, походить це відчуження. Для речниці ОК "Захід" це передусім проблема сприйняття суспільством військової служби як такої і поширення "хвилі ухилянства". А для правозахисника – наслідок конкретних, задокументованих порушень процедури, які держава роками залишає без системного інституційного вирішення."За ці роки війни людей зуміли переконати, що є люди, для яких це важливо, а є люди, для яких це не важливо. Це, звичайно, шлях у нікуди", – підсумовує Баганець, згадуючи чергу добровольців перших днів вторгнення, коли такого розколу не існувало.Цей матеріал підготовлено в межах проєкту за фінансової підтримки IMS (International Media Support) та Фонду медіа-інтегритету. Зміст публікації є виключною відповідальністю редакції "Еспресо" і не обов’язково відображає погляди чи позицію IMS або її донорів.Читайте також: "Доведи, що ти гідний": що заважає системі протезування ветеранів стати ефективнішою