Сергій Гнезділов — український військовий, пілот БпЛА та активіст, який долучився до лав ЗСУ у 2019 році. Він брав участь у боях на різних напрямках фронту, а у вересні 2024 року став відомим через публічне СЗЧ — так військовий намагався привернути увагу до відсутності чітких термінів служби для мобілізованих. Згодом його затримали та оголосили підозру в дезертирстві. В інтерв’ю для "Еспресо" Сергій Гнезділов розповів про проблеми нечітких термінів служби та СЗЧ, чому жіноча мобілізація неминуча та в чому полягає проблема економічного бронювання.фото: Facebook Сергій ГнезділовРаніше Ви називали відсутність чітких термінів служби однією з головних причин СЗЧ. Наразі держава запровадила контракти зі строками від 6 до 24 місяців. Як Ви вважаєте, чи достатньо цього, щоб проблема СЗЧ умовно зникла?Я вважаю, що ми взагалі неправильно трактуємо запровадження термінів, які були введені. Тому що, якщо ми будемо дивитися на ті заяви, які лунають, зокрема від членів комітету з питань національної безпеки й оборони, які прямо заявляють у медіа, що на ці контракти грошей немає, то побачимо, що держава не мотивує їх підписувати, тому що грошові винагороди взагалі не прив'язані до підписання контракту.Окрім цього, питання полягає в тому, що не ведеться робота з ототожнення цих контрактів із термінами служби. По-третє, держава взагалі не дала жодних гарантій, що ці контракти виконуватимуться, які введені в дію постановою Міністерства оборони.Треба ж розуміти, що, коли ми говоримо про терміни служби, демобілізацію, загальний військовий обов'язок, це все питання законів, а не підзаконних актів чи окремих розпоряджень, зокрема Міністерства оборони. Якщо ми хочемо правову державу, то маємо очікувати й вимагати закону.Чи має держава переглянути підхід до відповідальності за цей вчинок? Наприклад, розділяти випадки, коли людина залишила частину після тривалого перебування на передовій, і випадки свідомого ухилення від служби?Ми повертаємося до того, що взагалі вважаємо законом і що вважаємо злочином. Держава посилила покарання за СЗЧ. Коли почалося повномасштабне вторгнення, держава збільшила покарання за СЗЧ із трьох до восьми років, а за дезертирство — аж до дванадцяти.Окремо треба говорити про те, що СЗЧ і дезертирство в нас законодавчо розмежовані лише за наміром. Тобто фактично в нас немає чіткого механізму, як довести, що людина саме дезертирувала, а не пішла в СЗЧ, і навпаки — що вона пішла в СЗЧ, але не дезертирувала. Тому що всі ці поняття дуже відносні й вільно трактуються. Це просто питання збору певних свідчень з боку захисту чи обвинувачення, от і все. На цьому базуються ці дві кримінальні статті, між якими різниця — чотири роки позбавлення волі: вісім і дванадцять.Друге: держава підвищила покарання за СЗЧ із трьох до восьми років. Водночас буквально за декілька місяців держава сказала, що перший випадок не є злочином і людина може не повертатися.Тобто держава посилює відповідальність і вважає це особливо небезпечними тяжкими злочинами, вчиненими під час воєнного стану. Виходить, що СЗЧ — це гірше за вбивство двох людей, тому що за вбивство двох людей дають приблизно стільки ж: п'ять, шість, сім, вісім років. А тут людині дають від п'яти до восьми, а у випадку дезертирства — від восьми до дванадцяти.В очах законотворця, людина, яка вчинила СЗЧ, гірша за людину, яка вбила двох людей, розумієте? Це майже державна система. Той самий законодавець, який страждає на біполярний розлад, у силу певних обставин каже, що перший випадок СЗЧ не рахується.Це те саме, якби кожен із нас убив двох людей, але якщо ви вперше вбили двох людей, то вам вибачають.І цей когнітивний дисонанс:  держава не несе жодної відповідальності за те, про що говорив її попередник. Ось у чому наша головна проблема. Немає інституційної тяглості, коли, наприклад, є стратегічний план міністерства, якому має відповідати міністр, що приходить на посаду.Не відбувається так, що попередник пообіцяв одне, а наступник робить зовсім інше, і нікому нічого за це не буде. А держава несе величезні репутаційні ризики, зокрема перед власними громадянами. Ось у чому найголовніша проблема. Якщо говорити простіше, держава не відповідає за власні обіцянки й слова.А що, на Вашу думку, може допомогти зменшити кількість СЗЧ, коли всі втомлені, а чіткі терміни служби фактично висять на волосині?Я завжди кажу, що ситуацію змінить простий підхід. Коли це запрацює? Коли держава визначить межу обов'язку.Якщо людина, яка народилася в Україні й живе в Україні, зобов'язана воювати до кінця життя, і це визначена межа обов'язку, це стиль життя України, то тоді ми маємо просто знищити цивільних як прошарок населення. Тобто цивільних у країні просто не має бути.В Україні мають жити тільки військові. Усі зі зброєю в руках і всі до кінця життя. Якщо ми все ж таки розуміємо, що нам потрібні ротації, що держава не може існувати виключно у форматі військової й мілітарної держави, але водночас не може жити абсолютно мирним життям, бо потрібно продовжувати війну, то треба знайти баланс між тилом і війною, між обов'язком і правом, між базовими речами, які ми постійно оминаємо.Ми говоримо про те, як знижувати відповідальність за СЗЧ, хоча це, у принципі, ні на що не вплине й ні до чого не призведе. Тому що треба розуміти причину, через яку люди йдуть у СЗЧ. А люди йдуть у СЗЧ, зокрема з навчальних центрів, виключно тому, що вони не збираються все життя — вісім, десять, дванадцять років — воювати, поки хтось п'є каву й гуляє зі своєю дівчиною.У нас немає обліку морального стану ветерана, який відвоював і повернувся до цивільного життя на певний термін. Відвоював чотири роки й повернувся на чотири роки до цивільного життя. Єдиний образ ветерана — це людина без руки, без ноги, зламана, нікому не потрібна, викинута на берег життя з пенсією 10 тисяч гривень у кращому випадку. І ось це сьогоднішній приклад ветеранства. Саме тому, логічно, ніхто не хоче ставати таким ветераном, зокрема й чинні військовослужбовці.Ось у цьому наша глибинна проблема. У тому, що є люди, які добре живуть, а є люди, які забезпечують їм це добре життя.Зараз говоритимемо про цивільних і військових, то тема про яку ви часто пишете, — це заброньовані особи. Зокрема, ви говорили, що півтора мільйона заброньованих — це надто багато. Хто, на вашу думку, сьогодні повинен мати право на бронювання, крім очевидних категорій, як-от медики й енергетики?Щодо бронювання можу сказати лише одне: заброньованою має бути тільки та людина і та професія, яку сьогодні ми не можемо замістити людиною, яка має відстрочку або є ветераном.Тобто якщо в нас на вакансію є ветеран або людина, яка має відстрочку як багатодітний батько, як доглядач за рідною матір'ю, як студент чи з іншої причини, то ця вакансія взагалі не потребує бронювання.Звісно, треба бронювати дуже вузьких спеціалістів, таких як фізики, ядерники, хіміки. Але чомусь їх не бронюють. Підхід економічного бронювання себе просто вичерпав.Треба просто визнати, що всередині країни немає грошей і вони завжди будуть відсутні, поки триває війна. Україна не здатна фінансувати власну війну. Цю війну мають фінансувати партнери.Наш людський ресурс має бути навченим, готовим до війни, з установленими термінами служби, почерговою загальною ротацією та загальним військовим обов'язком для всього населення. Ось і все, що нам сьогодні треба робити й на чому акцентувати увагу.Економічне бронювання — це не для війни й не під час війни. Узагалі воно не має жодного сенсу. І я думаю, що розмови про економічне зростання й економічні показники нам треба відкласти на після війни.Ви говорили, що в майбутньому жіноча мобілізація в Україні неминуча. Чи вважаєте ви, що до цього справді дійде? І якщо так, то які категорії жінок, на Вашу думку, можна залучати до війська?Я справді вважаю, що якщо війна триватиме ще три роки, то дискусія про жіночу мобілізацію перетворюватиметься на практичні речі. Тобто найімовірніше ми будемо змушені розпочати дискусію про те, що жінки, зокрема ті, хто вступає до навчальних закладів, мають пройти базову загальну військову підготовку.Але так чи інакше, закінчиться війна через три роки чи завтра, нам усе одно треба порушувати цю тему й говорити про неї.Нам усе одно треба говорити про те, що гендерна рівність працює не лише тоді, коли жінка може обіймати певні посади в політиці чи соціумі, — це очевидно, — а й тоді, коли вона має такий самий обов'язок, як чоловік.Яким чином цей обов'язок захисту Вітчизни може бути виконаний? І як зробити так, щоб служба була комфортною абсолютно для всіх громадян?І якщо війна триватиме три роки, як я й казав, нам на сто відсотків доведеться про це говорити. Тому що є сім'ї, де не служить ані чоловік, ані жінка, а є сім'ї, де служать і чоловік, і жінка. І чоловіка, і жінку чомусь не відпускають, а діти в цей час невідомо з ким.І через те, що там не троє дітей, жоден із батьків не може звільнитися від обов'язку, хоча обоє колись прийшли захищати державу.Це теж ненормально. Ненормально, що є родини, які повним складом воюють, а є родини, які не воюють узагалі.Тому питання про те, що хтось із родини має виконати обов'язок перед державою, треба порушувати вже сьогодні, зокрема в контексті жіночої мобілізації.Які категорії першими? Зрозуміло, що нам треба насамперед працювати на майбутню перспективу.Зрозуміло, що починати треба з молоді. Тобто з тих, хто хоче здобувати вищу освіту, з тих, хто закінчує школу. Можна запровадити той самий атестат дорослого з обов'язковим складанням базової загальновійськової підготовки й уже потім вступом до навчальних закладів.Цим уже займаються профільні жіночі ветеранські організації. Ми маємо чудовий рух “Ветеранка”, який об'єднує дуже багато жінок у війську. Ми маємо жінок, які були на бойових посадах.Я вважаю, що військо — це величезний організм, де багато тилових посад можна віддати під жіночу мобілізацію, і жінки з цим чудово впораються.Це діловодство, бухгалтерія, тилове забезпечення, дуже багато профільних структур, де жінки потрібні й були б на своєму місці.Але жіноча мобілізація — це дуже непопулярне рішення, а непопулярні рішення бояться ухвалювати. Чи справді це колись може статися? З якою ймовірністю, як Ви думаєте?Я думаю, що Україна — це, у принципі, країна непопулярних рішень. Ми спочатку роздаємо тисячу, а потім кажемо, що нам потрібно економити бюджет, тому скасуємо абсолютно всі асигнування, зокрема й до місцевих бюджетів.Наплювавши на те, що з місцевого бюджету взагалі важко щось забрати: для цього треба писати окремий закон, який ще має пройти Конституційний Суд, тому що це місцеві гроші, а не ваші.Тому я думаю, що ми переглянемо всі неправильні рішення, як це колись робили американці, а в результаті зробимо так, як маємо. А має бути саме так, як записано у статті 65 Конституції. Не треба вигадувати нічого нового. У нас чудова Конституція. Вона, звісно, потребує змін, але точно не у статті 65.Ми маємо чудовий приклад держави Ізраїль, яка успішно показує, що жіноча мобілізація має бути. Їхня модель жіночої мобілізації абсолютно нормальна й адекватна, і я вважаю, що Україна має її наслідувати.Ви критикували практику умовної "бусифікації" й говорили, що ТЦК не мають займатися затриманням людей на вулицях. Якою, на вашу думку, має бути процедура вручення повістки й доставлення людей до ТЦК?Як я вже неодноразово наголошував у своєму Facebook, люди не хочуть мобілізації. Тобто відсутність мобілізації абсолютно задовольняє сьогодні цивільну людину.Але сам принцип мобілізації полягає в тому, щоб зробити з цивільної людини військового. І саме цей процес не подобається сьогодні цивільним, тому що вони мають певний багаж знань, працюють на цивільній роботі й знають, що армія — це не найкраще місце на землі. Зрозуміло, що вони будуть опиратися.І саме з цього ми виходимо: державі потрібно примусово затримувати людину, щоб стягнути з неї цей обов'язок і борг.Притягати до певної відповідальності, примусово направляти на навчання, бо мобілізація — це, у принципі, не добровільна річ. Мобілізація — це завжди примусовий процес у будь-якій країні світу.Якщо ми подивимося відео з Ізраїлю, там теж уже є серйозні заворушення, коли намагаються мобілізувати, наприклад, релігійних фанатиків.Тому Україна точно не є новою країною в цьому плані. Ми пам'ятаємо з історії досвід війни у В'єтнамі, коли відбувалася така сама примусова мобілізація у США. Ми пам'ятаємо, що там відбувалося, хоча це взагалі була війна не на їхній території, і всередині країни був потужний антивоєнний рух.Але держава завжди має керуватися безпосередньо власним законодавством.Закон України й Конституція України кажуть, що жодне з військових формувань не може затримувати цивільну людину. Це, по-перше, нелогічно.По-друге, це має ознаки певних насильницьких дій з боку військових щодо цивільного. А це прямо заборонено Конституцією України й законом, зокрема законом про Збройні Сили України.А територіальні центри комплектування – це частина ЗСУ, яка підпорядковується частково Міністерству оборони, але також і Генеральному штабу ЗСУ. Це військові, хто б там що не казав, у структурі ЗСУ, і вони не можуть затримувати цивільного громадянина України, який іде вулицею.Але водночас у нас є Національна поліція як орган, який у такому випадку, якщо ми говоримо про адміністративне провадження й повідомлення про вчинення адміністративного правопорушення, має цим займатися. Наразі йдеться про неоновлення даних, нез'явлення за повісткою чи ігнорування повістки. Це все адміністративні правопорушення.Як на мене, усе дуже просто. Територіальні центри комплектування видають наказ або інформують безпосередньо відділок і райони — залежно від того, на якому рівні прийматимуться рішення та формуватимуться списки порушників військового обліку.І кожен дільничний має пройтися своєю дільницею й сказати: “Васю, ти порушник, ось тобі штраф. Водночас завтра прибудь до Національної поліції, я відвезу тебе до територіального центру комплектування”.Якщо людина не діє, то тоді, звісно, відповідно до законодавства, застосовується процедура затримання правопорушника, щоб він не продовжував вчиняти це правопорушення. Тому що ухилення від військової служби — це злочин.Ось і все. Не треба вигадувати якихось нових механізмів для порушення прав людей у ТЦК. Людей має затримувати поліція.Як військовий, можете сказати, які права військовослужбовців сьогодні, на вашу думку, найчастіше порушуються?Яке смішне словосполучення — "права військовослужбовців". По-перше, треба зрозуміти, що, як я казав на початку нашої розмови, держава досі не гарантує, що все, що вона гарантувала законодавчо, буде виконано. І що новий міністр не скасує навіть якихось ефемерних постанов попередників. Держава не дає жодних гарантій щодо власних слів, які вона сказала тиждень тому.Щодо прав військовослужбовців, я не бачу законів, які б гарантували військовим дієві права на щось. Нещодавно в соцмережах просто реготали із заголовків новин про те, що Верховна Рада дозволила військовослужбовцям повідомляти про корупцію у Збройних Силах України.Я вважаю, що станом на сьогодні у військовослужбовців прав немає. Є превенція військового омбудсмана, є превенція Міністерства оборони розробити систему цих прав та обов'язків.Але почати треба з того, що військовий — не кріпак. І якщо в нього є обов'язок, цей обов'язок має бути чітко обмежений певним терміном. Тоді ми автоматично можемо прибрати такі дії або злочини, які відбувалися, наприклад, у СЗЧ.Якщо людина має обмежене право на переведення — хоча б раз на рік умовно, або раз на три роки, чи як там загалом визначать, — це вже щось змінює. Якщо ми говоримо про те, що кожна людина в цій країні має віддати три роки свого життя задля її захисту, то дозвольте їй протягом цих трьох років тричі перевестися. Раз на рік. Ніхто ж не буде переводитися щороку. Але таку можливість людям треба надати.