Вшанування пам'яті полеглих захисників і захисниць – одна з найчутливіших тем сьогодення. Українці вже не просто згадують загиблих: пам'ять перетворюється на дію. Вона живе в нових книгах і просторах, у вишколах та акціях, а головне – у продовженні справ, які наші воїни не встигли завершити.Одним із найпомітніших ритуалів стала щоденна "Хвилина мовчання" о 9:00. 6 березня 2026 року президент підписав закон, що закріпив її на законодавчому рівні, а діяти норма почала з 8 березня. Але, як показують розмови з двома експертами – координаторкою ініціативи "Вшануй" у Львові Юлією Оліяр та істориком Українського інституту національної пам'яті Іваном Стичинським, – закон лише відкриває розмову. Лишається чимало запитань: як зробити так, щоб ритуал не став порожньою формальністю, хто відповідає за стандарти меморіалізації, як говорити з родинами загиблих і що робити з могилами невідомих воїнів. Більше про це все це – у програмі "По живому".Від 2014 року до закону 2026-го: як з'явилася "Хвилина мовчання"Ведуча програми Ірина Давосир і координаторка ініціативи "Вшануй" у Львові Юлія Оліяр, фото: скриншот з програми "По живому"За словами Юлії Оліяр, практика почалася задовго до закону. З 2014 року у військових частинах на шикуванні проводять "Хвилину мовчання", а в багатьох школах були "Хвилини пам'яті" раз на тиждень. Новий поштовх з'явився після удару по Маріупольському драмтеатру: президент заявив про загальнонаціональну хвилину мовчання. Проте, як зауважує Оліяр, на практиці її майже ніде не було – лише в кількох містах, зокрема в Чернівцях і Вінниці.Ідею розвивала парамедикиня добровольчого медичного батальйону "Госпітальєри" Ірина Цибух з позивним "Чека". Вона говорила про потребу формувати культуру пам'яті й створити спільний ритуал, за допомогою якого суспільство вшановуватиме полеглих. Ірина загинула 29 травня 2024 року під час ротації на Харківщині. Її справу продовжила громадська організація "Вшануй": тепер у різних містах країни працюють координатори, які на місцях втілюють цю ідею.Що змінив закон? Верховна Рада ухвалила його 11 лютого 2026 року, а підписав президент 6 березня. Документ закріплює щоденну хвилину мовчання о 9:00, а також щорічну хвилину мовчання й акцію "Запали свічку" в четверту суботу листопада о 16:00 – у пам'ять про жертв Голодомору. Рекомендації щодо організації цих заходів має затвердити Український інститут національної пам'яті. Згодом уряд дозволив використовувати для оголошення хвилини мовчання системи оповіщення.Для Оліяр саме це – важливий практичний плюс: коли є оповіщення, люди одразу розуміють, що відбувається. "Ми всі буваємо заклопотані й можемо просто не простежити за часом, а звуковий сигнал спрощує впровадження традиції", - відзначає активістка. Не обов'язок, а усвідомлений ритуалГоловна думка активістів "Вшануй" – хвилина мовчання має бути не формальною паузою, а персоналізованою. Кожен, хто зупиняється о 9:00, повинен розуміти, за кого він стоїть і чому.У Львові Оліяр обрала два вектори роботи. Перший – проводити акції якнайбільше в різних куточках міста, щоб люди скрізь бачили, що це за ритуал, і закликати писати відповідні гасла. Другий – інформаційна політика. Адже на початку багато хто був необізнаний, почувався некомфортно, і це, за її словами, нормально: потрібен лише більший акцент на інформуванні суспільства.Результат помітний у побуті. Оліяр розповідає, що тепер у маршрутці чує, як люди перепитують одне одного, чи вже дев'ята, і розуміє, що першочергова певна незручність минула. Люди знайшли для себе відповідь, що вони роблять у цю хвилину, і просто єднаються спільною паузою.Також важливий нюанс – взаємодія громади й влади. У Львові ці процеси відбувалися паралельно: оповіщення в центрі міста працювало ще з перших акцій, і влада йшла назустріч. Але так не скрізь. Оліяр бачить, що в інших містах хвилина мовчання "може десь не працювати", а в соцмережах трапляються конфлікти довкола неї. Причина, на її думку, в нестачі розуміння, чому це важливо, і в сприйнятті ритуалу як примусу.Її відповідь на запитання "навіщо це" проста: ми – одне суспільство, і спільне майбутнє будуємо зараз власними діями. Культура пам'яті й культура взаємодії одне з одним безпосередньо пов'язані з тим, яким буде суспільство завтра.Хаос замість системи: що не так із меморіалізацієюЗ 2022 року, зазначає Оліяр, пам'ять набула нових форм. Втрат більшає – і зростає потреба вшановувати. Звідси велика кількість саморобних меморіалів та інших способів вшанування, які поки не мають єдиної структури. Цей процес вона описує як доволі хаотичний, але такий, що рухається до формування цілісної культури пам'яті.Вона називає кілька проблем, які помітно впливає на проблему розуміння меморалізації:Відсутність інформаційної політики. Не вистачає чіткого вектора комунікації від держави: люди мають запитання, а відповідей немає.Конфлікти довкола військових кладовищ. Громада й влада можуть "перетягувати" ініціативу кожна на свій бік, коректної комунікації немає. Через неврегульованість виникають суперечки навіть про те, якими мають бути могильні споруди. А військових нерідко ховають на загальних кладовищах, а не окремих військових.Брак системності. Потрібна спільна державна політика й закон про меморіалізацію, який поки на етапах розробки.Те саме підтверджує й Іван Стичинський. За його словами, нормативно закріплених стандартів вшанування полеглих у цілому немає – за винятком окремих аспектів, пов'язаних із місцями поховання й похоронною справою. На законодавчому рівні закріплено Національне військове меморіальне кладовище. А єдиного відповідального немає: цим займаються й Міністерство у справах ветеранів, і Український інститут національної пам'яті, і Міністерство оборони, і громадські організації – кожен згідно зі своїм положенням.Що працює: меморіальні дошки, цифрові практики і вишколи пам'ятіХвилина пам'яті, фото: Андріана СтахівДослідження Центру прав людини "ZMINA" показало, що найпоширеніші практики пам'яті в громадах – меморіальні дошки, перейменування вулиць, монументи й алеї. Чи ефективні вони? Стичинський відповідає обережно: це різні речі, що діють на різних рівнях просторової взаємодії. Всі вони по-своєму ефективні, дехто з них по-своєму застарілий, але цілком прийнятний. З новітнього він називає цифрову меморіалізацію – те, чого раніше не було.Методичні рекомендації Інституту мають, за його словами, саме рекомендаційний характер і не є нормативно-правовим актом. Утім, громади, з якими працює Інститут, так чи інакше намагаються дотримуватися і рекомендацій, і принципів меморіалізації – з огляду на реалії, які склалися.Оліяр, своєю чергою, наводить приклади вшанування через дію. Сама організація "Вшануй" – це продовження справи Ірини Цибух: кожна акція й інтерв'ю – спосіб її вшанувати. Чудовими прикладами вона вважає змагання та вишколи, присвячені героям.Скажімо, ГО "М32" у Білій Церкві провела буткемп пам'яті свого побратима з позивним "Сова": учасники розвідувального вишколу розповідали, яким він був, влаштували вечірню ватру, співали разом і ділилися спогадами. Така форма, переконана Оліяр, запам'ятовується навіть стороннім людям, бо вони знайомляться з вчинками загиблого, переймають їх і починають діяти так само.Рекомендації до "Хвилини мовчання"Нині триває відкрите громадське обговорення рекомендацій щодо хвилини мовчання. Його проводять на виконання закону про засади державної політики національної пам'яті. Коли рекомендації затвердять, їх зможуть використовувати різні організації й підприємства — адже досі такого документа не існувало.Стичинський наголошує, що більшість рішень у політиці пам'яті проходять через громадське обговорення, а відгуки та звернення до Інституту надходять постійно. Крім рекомендацій щодо хвилини мовчання, Інститут працює над питаннями місць пам'яті, зокрема місць поховань і секторів військових поховань, Національного військового меморіального кладовища, а також присвоєння військовим частинам почесних найменувань на честь загиблих героїв. Це, зауважує історик, менш очевидна, але теж важлива складова вшанування.Родини полеглих: як вирішувати конфліктиВедуча програми Ірина Давосира та історик Українського інституту національної пам'яті Іван Стичинський, фото: скрін з програми "По живому"Найболючіша тема – комунікація з родинами. У Львові й Києві влада не раз наражалася на незгоду рідних із її рішеннями щодо військових поховань. Телевізійна команда поспілкувалася з відвідувачами львівського цвинтаря – і думки розійшлися.Одна жінка вважає це місце історичним і хоче, щоб воно стало пам'яткою, куди приїжджатимуть люди: єдиний стиль і порядок, на її думку, виглядатимуть гідно. Один чоловік підтримує високі гранітні стели з великими фотографіями, бо на наявних пам'ятниках фото замалі, і воїни заслуговують на "нормальний гранітний пам'ятник". Інший погоджується, що військові могили мають бути однаковими, але наполягає на відповідному матеріалі: бетон, який пропонує влада, його не влаштовує. Ще одна жінка зазначає, що всі розуміють: пам'ятники будуть однакові, а от насадження залишаються дискусійним питанням, проте комунікація з міською владою триває.Що з цим робити? Стичинський зазначає, що Інститут – не служба супроводу, і спілкування з родинами не є його основним завданням, ця функція більше стосується Міністерства у справах ветеранів, серед завдань якого – вшанування пам'яті полеглих. Утім, значну частину роботи Інституту становить комунікація з громадами, зокрема й з родинами загиблих, і її мета – залучити родини до всіх процесів меморіалізації.Його рецепт складається з двох частин: законодавче поле і обговорення. Якщо меморіальний проєкт важливий для громади, його треба всебічно обговорити, щоб згодом не виникало конфліктів. Це складний шлях – країна й громади великі, думок багато, але їх треба вислуховувати, чесно дивитися на картину й приходити до спільного рішення.Як говорити з тими, хто втративОліяр говорить про це з власного досвіду: родини загиблих – основна аудиторія акцій "Вшануй", і вона бачить їх на кожній акції. За її словами, це "світлі люди, які несуть дуже багато любові" й хочуть зберегти та продовжити пам'ять.Спершу вона й сама боялася сказати щось не те. Висновок, до якого дійшла такий – найважливіше бути відкритою й не боятися запитувати, чи не перейшла вона межу, чи не завдала болю словом або вчинком. Також вона нагадує просту, але важливу тезу: людині завжди потрібна людина.Водночас є й інші випадки – деякі сім'ї відгороджуються. І вони мають на це повне право: ніхто не може оцінювати рівень болю й горя матері, яка втратила дитину. Це теж треба поважати. До того ж, окремої уваги потребують усі вразливі групи – родини загиблих, полонених і зниклих безвісти, діти й дружини військових. Суспільству ще довго вчитися, як із ними говорити, щоб не нашкодити.Замість висновкуЗ двох розмов проступає схожа картина. Ритуал уже є, закон теж. Але між ритуалом і культурою пам'яті – ще довгий шлях, який складається з кількох невирішених завдань:Пояснювати, а не примушувати. Хвилина мовчання працює тоді, коли людина розуміє, для кого вона зупиняється.Систематизувати. Потрібні єдина державна політика, закон про меморіалізацію й чітка відповідальність установ — замість хаотичних ініціатив і конфліктів довкола кладовищ.Залучати родини. Рішення про меморіали й поховання не можна ухвалювати без обговорення з тими, кого вони стосуються найбільше.Поважати горе. Бути відкритими, питати, не боятися помилитися — і приймати, що хтось не хоче розмови.Не лишати невідомих воїнів на волонтерів. Держава має забезпечити однакове ставлення до кожного."Пам'ять – це процес", — каже Юлія Оліяр, процес, якого ми вчимося разом, і від того, як ми його проходимо, залежить, яким буде суспільство завтра.Читайте також: Меморіальне кладовище має не лише зберігати пам'ять про полеглих, а й навчати живих, - Дарця Веретюк