"Упав, упав Вавилон, місто велике, бо лютим вином розпусти своєї напоїло усі народи!", - слова янгола, які провіщають майбутній суд Божий в новозавітній Книзі Одкровення, згадують насправді про подію, що вже відбулася в минулому. Подію справді гучну, згадану й в Заповіті Старому, — в розповіді про "Валтасарів бенкет", під час якого вином нібито упивався останній халдейский намісник Вавилона – царевич Белшасар (або ж, його рідною мовою, Белшарушур). Біблійна розповідь про знаменитий бенкет, проілюстрована Гюставом ДореБелшарушур – персонаж цілком історичний. Він був одним з молодших синів найвідомішого з халдейських володарів Навуходоносора II (вважають, що матінкою царевича була єгипетська царівна Нітокріс). Втім, великих шансів зайняти престол в Белшарушура насправді не було. Якби після смерті батька володарі в його державі не почали змінюватися з калейдоскопічною швидкістю. Спочатку при владі опинився другий за віком син Навуходоносора II Амельмардук (можливо, навіть захопив трон, бо, за переказами, батько свого часу запроторив його до в’язниці і поки жив, залишав під вартою, а після своєї коронації Амельмардук помстився, сплюндрувавши батькову могилу). В ув’язненні майбутній цар Амельмардук встиг написати поему — табличка з її текстом збереглася до нашого часуЩе за рік-два на престол зійшов зять Навуходоносора II Нергалшарушур, за чотири роки – син Нергалшарушура Лабашимардук. А вже проти останнього вавилоняни влаштували справжній заколот та проголосили царем Набоніда. Читайте також: Лікар стає детективом, або Джон Сноу та його полювання на "вбивцю лондонців"Набонід навіть халдеєм не був і походив з Харрана — останнього прихистку ассирійських володарів перед їх остаточним розгромом (іноді припускають, що він міг бути якимось родичем правителів Ассирії, але надійних підтверджень цьому нема).Щоб підтвердити ефемерні насправді "права" на престол, Набонід нібито й вирішив одружитися з Нікотріс та всиновити Белшарушура (зробивши, так би мовити, "двічі царевичем"). Ба більше – проголосив його своїм співправителем. Саме тому Белшарушура йменують іноді царем.З названим батьком він був у чудових стосунках. І врешті-решт Набонід доручив царевичу оборону столиці держави, Вавилона, від головного її ворога — персів. Місто було добре укріплене на випадок тривалої облоги ще Навуходоносором II. І за свідченням різних авторів, як близькосхідних, так і грецьких, Белшарушур був настільки впевнений у своєму міцному становищі, що проводив увесь свій час у веселощах та пиятиках.Старий Заповіт додає до цього блюзнірство Белшарушура — бо той нібито пив із храмового посуду, призначеного для священних церемоній. Втім, якщо пам'ятати про те, що в багатьох тодішніх суспільствах володар за визначенням сприймався ще і як верховний жрець, якщо не бог, то царевича можна запідозрити насамперед в узурпації влади — царем все ж був його батько Набонід. Лише Набонід міг прирівнювати себе до богів, хоч і не робив цього насправді, — але це було неприпустимо для намісника, навіть визнаного співправителем. З іншого боку – чому б царевичу не згадати після багатоденної пиятики, що, як син Навуходоносора II, він має більше прав на престол, аніж названий батько? Щоправда, і в самого Набоніда стосунки з вавилонськими жерцями були не найкращими. Хоч ті й допомогли йому прийти до влади, ставати маріонеткою в їхніх руках він не бажав. Саме тому він почав віддавати перевагу культу не надто популярного у Вавилоні місячного бога Сіна — на противагу традиційному "патрону" міста Мардуку.Читайте також: Коли клинопис заговорив. Дивовижне відкриття шкільного вчителяСтела із зображенням Набоніда та подякою богам Сіну, Шамашу й ІштарА потім почав перебудову храмів по всій Месопотамії, вимагаючи у кожному з них знайти закладні мітки, залишені давніми володарями, та звести святилища мало не заново – нібито за початковим задумом. Вважають, що це дозволяло змінити мало не всіх жерців відповідного храму на цілком лояльних до володаря.Чим затятішим ставав Набонід – тим більшу ненависть в традиційного жрецтва він викликав. Відчуваючи це, він зрештою переніс свою резиденцію з Вавилона, де міг стати жертвою змови, до оази Тейма посеред Аравійської пустелі. Щоправда, є цьому й інші пояснення – аж до того, що причиною усамітнення стала загадкова хвороба, боротися з якою цар волів подалі від людських очей.Утім, якою б не була справжня причина переїзду, її наслідки для Вавилона (та й інших месопотамських міст) вже невдовзі стали очевидними – без володаря не могли проводити головні релігійні церемонії, навіть зустріти, як слід, Новий рік. Для людей тієї доби подібна недбалість могла накликати гнів богів – і не так на володаря, як на міста, що залишалися без "небесного патронату". Тож вже невдовзі вавилоняни почали благати царя повернутися до Месопотамії – і він, врешті, "змилостивився"От тільки ставлення Набоніда до жрецтва навряд чи змінилося. І царевич, вочевидь, від названого батька не відставав. Цілком можливо, що й в переказах про "Валтасарів бенкет" спочатку йшлося саме про блюзнірське знущання зі святинь, пов'язаних з культом Мардука. А вже згодом юдеї (для яких Мардук так само богом не був) інтерпретували зухвальство царевича як виклик Ягве — єдиному богу в їхньому розумінні. Читайте також: Республіка, проголошена телеграфомЗвідси й історія про вогняний напис, що з'явився під час бенкету та зміг бути розшифрований лише пророком Даниїлом — як вирок, винесений Белшарушуру та його державі. Вирок, що здійснився майже одразу. Адже перси, за переказами, не стали штурмувати й справді неприступні мури халдейської столиці. А просто відвели води Євфрату, який перетинав місто, у завчасно викопані ними канали. І відкрили собі таким чином абсолютно незахищений шлях суходолом просто в серце Вавилона.Втім існує і прозаїчніша версія подій. За якою все ті ж жерці просто відкрили персам міську браму — а потім і браму царського палацу. "Допомігши" тим самим здійснитися пророцтву Даниїла. За наказом Губару, перського сатрапа Мідії, який керував військом, що облягало Вавилон, Белшарушур був страчений – на відміну від Набоніда, який, за однією з версій, вже невдовзі здався володарю завойовників Кіру Великому. І той навіть призначив його сатрапом Карманії – області в глибині Персії.Руїни мурів Вавилона халдейської добиЧи ставили в провину вбитому царевичу блюзнірське поводження з храмовим посудом, – ми достеменно не знаємо. Легенда цілком могла бути створена й згодом. Бо Кір, як міг, підкреслював лояльне ставлення до місцевих культів та їхніх служителів. Тієї ж політики дотримувалися і його найближчі спадкоємці. Все змінилося лише за правління Ксеркса. А ще через півтора століття у вавилоняни самі відкрили браму свого міста перед новим завойовником – Александром Великим.Спеціально для ЕспресоПро автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямуванняРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.